«Мені казали: "Це ж твій воює, а не ти, чого переживаєш?"». Дружини військових про те, чому треба розібратися з демобілізацією
Рішення йти воювати
Хлопець Вікторії Люх з перших днів вторгнення повідомив, що піде в армію. Каже, вона не до кінця усвідомлювала, як це відбуватиметься і що буде далі, адже він не мав бойового досвіду.
«Але я підтримувала його, не збиралася заперечувати, бо розуміла, а що буде, якщо кожен відмовиться йти? Тоді в нього запал такий був, що треба об’єднуватися. І третього березня він пішов», — пригадує Вікторія.
Чоловік Анастасії вперше взяв участь у бойових діях 2015 року — АТО. Служив до кінця 2019 року, потім демобілізувався.
«І коли почалося повномасштабне вторгнення, у квітні 2022 року він повернувся захищати країну», — ділиться вона.
Наталя зрозуміла, що її чоловік піде служити, ще до вторгнення.
«Він вирішив піти в ТрО й готував документи, але не встиг підписати їх до 24 лютого.Тоді відвіз нас на захід країни і там звернувся у військкомат. За пару тижнів йому зателефонували, в армію пішов у березні 2022 року», — ділиться вона.
Перша зустріч після розлуки
Наталя з чоловіком уперше побачилися через три місяці. Доки він служив на Західній Україні, мали можливість періодично зустрічатися. Згодом чоловік поїхав воювати в Бахмут, а Наталя з дітьми повернулася в Київ чекати найменшої нагоди побачитися знову.
Перша зустріч Вікторії з хлопцем була теж через кілька місяців — у червні. Він, каже, постійно був на передовій, тож підтримувати зв’язок було складно.
Анастасія побачила свого чоловіка вперше у лютому 2023 року, майже через рік після розлуки, хоч очікувала раніше.
«Коли він мав приїхати у звільнення, узагалі зник зі зв’язку на два місяці. Я і дзвонила, і не знала, що думати. Мені казали, що його немає в списках зниклих і немає в списках загиблих, сказали чекати. Згодом приїхав у лютому на день. Для мене він тоді ніби з того світу повернувся», — пригадує жінка.
Бути на зв’язку
Зараз Вікторія з хлопцем зідзвонюються декілька разів на тиждень. Каже, що і це за щастя. Заспокоюється, навіть коли бачить, що він заходить у мережу.
«А от лютий-березень цього року — це була каторга, бо на Бахмутському напрямку точилися важкі бої і він тижнями не виходив не зв’язок», — ділиться дівчина.
Розмовляти стараються про побут, у кого що сталося за день, які проблеми. Політики уникають, бо обоє не стежать за новинами, додає вона.
«Іноді проскакує, що було б добре поїхати відпочити за кордон. Це все, що маємо з планів на майбутнє», — зазначає Вікторія.
За весь час служби її хлопець брав відпустку на 10 днів у травні цього року. Утім за такий час складно отямитися, відпочити нормально, відіспатися.
«У нього не відбувається адаптація, він лякається звуків, особливо коли їздять мотоцикли без глушників. Був випадок, коли ми в кафе з друзями сиділи, і там блендер для молочного коктейлю увімкнули — то він схопився шукати автомат. Ніколи не забуду, як усі в ступорі сиділи. Як на це реагувати? І йому незручно; я помічаю, що він відчуває себе безглуздо. Хоч сам про це не каже, але бачу цей зніяковілий погляд», — ділиться дівчина.
Наталя пригадує, що спочатку старалася не занурювати чоловіка в сімейні проблеми. Та потім зрозуміла, що це помилковий шлях.
«Пам’ятаю, як він з підвалу Бахмута допоміг дітям полагодити приставку. Вони йому зателефонували, а я тоді ще сказала: “Не заважайте татові воювати”. Проте такі дрібниці важливі і дітям, і воїну. Це маленький місток між родинами. Розуміння, що ти потрібен там, у тому житті, яке було до війни», — ділиться вона.
Нині іноді вдається бачитися. Залежить від розташування загону її чоловіка — наскільки безпечна область, наскільки вони близько до дому.
«Йому пощастило з адекватним командуванням. Поза зоною бойових дій людям намагалися давати вихідні й відпустки. Це дуже всіх тримало. І родини, і хлопців», — зауважує Наталя.
Під час зустрічей з чоловіком, каже, стараються просто насолоджуватися дрібницями, які раніше сприймали як належне.
«Я ніколи й не гадала, що думка про те, як піду з чоловіком у супермаркет, буде дарувати стільки щастя», — ділиться вона.
І додає: «Я дуже не люблю фразу "Ніхто не повернеться з війни". Бо я бачу, як люди не просто повертаються, а пірнають в обійми мирного світу. Роблять ремонти, переживають за свою пасіку».
Сам на сам з проблемами й суспільством, котре не розуміє
Відколи чоловік поїхав, Анастасія сама опікується трьома тваринами, яких вони врятували. У них дві собаки й кіт. Найважче зі старшою собакою.
«Їй чотири роки, вона побита життям — у неї зламана й неправильно зрощена щелепа, вона боїться своєї тіні. Ми взяли її за два місяці до вторгнення. І тільки почалася в неї якась соціалізація, так одразу вибухи, кошмари, вона живе в постійному стресі. Я намагаюся зробити все, щоб їй було легше переносити це», — розповідає дівчина.
Удвох, каже, було набагато простіше доглядати за ними.
«Зараз я залишилася сама, плюс у мене проблеми з психічним здоров’ям, і вони погіршилися після того, як чоловік пішов. Мені самій навіть існувати дуже важко. Він допомагав у всьому, а зараз я вимушена все робити сама. І таке відчуття, що живеш сама в постійному очікуванні, буцім зараз щось трапиться, тобі треба якось це контролювати, а ти не можеш», — ділиться Анастасія.
Тривала відсутність чоловіка вдома вплинула і на тварин. Каже, сумують за господарем. Особливо складно старшій собаці.
«Коли чоловік вперше з’явився в лютому, вона навіть не дивилася на нього. Ніяк не хотіла реагувати. Я бачила, як йому це болить. Вона ж його так любила. Та, слава богу, минуло. І зараз вона вже з радістю чекає, коли він прийде; на вулиці як бачить чоловіків у військовій формі, одразу за ними починає бігти», — розповідає дівчина.
Вікторія ділиться, що їхній спільний побут навіть не розпочався. У травні мали переїжджати в інше місто, де планували нарешті разом жити.
«Це вже мав бути остаточний наш переїзд, він так і не відбувся. І чи відбудеться, я навіть не знаю. Ми мали жити разом, планувати, будувати сім’ю, а в нас немає цієї можливості. А зараз ми не будуємо планів, тому що це дуже боляче. У будь-який момент може все змінитися. Навіть як мав їхати у відпустку, усе накрилося за пару днів. І каже: "Коли буду — не знаю"», — ділиться вона.
І на стосунках, і на самопочутті ці обставини позначаються негативно, зізнається Вікторія. «У мене зараз депресія. Я лікуюся. Але це дуже важко, ця відстань негативно впливає на наші відносини, бо я втомлена від цього всього, нічого не хочу. Він так само втомлений, тому що там і морально важко, і фізично. Немає вже ресурсу, я не знаю, як довго ще так зможу», — розповідає дівчина.
Усі героїні зазначають, що дуже часто доводиться зіштовхуватися з нерозумінням суспільства, а іноді й з вороже налаштованими людьми.
Для Анастасії такими виявилися сусіди, які на зауваження про пиятику у дворі видали: «Тебе нікому зараз захищати».
«Вони мені кажуть: "Твій не повернеться, а в нас тут життя". І таких прикладів неймовірна кількість. На дружин військовослужбовців дивляться, як на невидимок. Мовляв, "ну, це ж твій чоловік воює, а не ти, чого тобі переживати? Він там заробляє космічні гроші, повинна радіти"», — розповідає дівчина.
Вікторія додає — суспільство не вміє спілкуватися з такими, як вона. Нещодавно дівчина координувала столичну акцію за демобілізацію військовослужбовців, де спільно з іншими партнерками бійців збирали підписи.
«80% перехожих на вулиці, відвідувачів кав’ярень просто відмовили мені з підписом. Люди або казали, що їм це нецікаво, або що їм треба подумати, або взагалі вдавали, що не бачать мене. Це дуже підкосило. А потім мені ці люди напишуть під постом "Герої не вмирають"? А що ви зробили для того, щоб мій чоловік жив?» — обурюється вона.
Наталя розповідає, як продавчиня при її дітях хвалилася, що чоловікові вдалося уникнути мобілізації.
«Це наслідки окупації совком, нерозуміння цінності того, що таке держава й державність. І багато людей досі купляються на російські наративи і живуть за принципом "а за кого мені воювати?". Та за свою ж родину! Бо в якийсь момент марно буде заспокоювати себе, що досвідчений воїн якось порішає все на фронті. Оскільки виснаження бійця нівелює його досвід. Найкращий хірург помилятиметься, якщо не дати йому спати тиждень», — пояснює вона.
А втім, зазначає, що, певно, таки щось змінюється у свідомості людей, якщо вони намагаються виправдати себе замість хизуватися.
І зізнається: дратує, коли люди дивуються, що її чоловік не професійний військовий. Адже у війську купа людей, які ніколи до повномасштабного вторгнення не були в армії! «Це вже нова норма, звикаймо до цього», — наголошує Наталя.
Вікторія вважає, що це також проблема інформаційної політики в країні, яка створює ілюзію, що перемога вже не за горами і що проти українських військовослужбовців воюють непрофесіонали.
«Ці новини дуже шкодять. Навіть коли ми акцію проводили, люди дивилися на нас: "У сенсі? Потерпи ще трохи, бо скоро ж буде перемога". Мені казали навіть, що я проросійська, бо я розкол створюю в суспільстві. Але це не я роблю, це вимушені умови, мене кинули. Суспільству вигідно, щоб такі, як я, заткнулися», — обурюється вона.
***
Наталія наголошує, що бійцям не потрібне якесь особливе ставлення.
«Але точно потрібні належна подяка й повага. До них і їхніх родин. Посмішка й “дякую” не коштують нічого, але це важливо. Знання, що твоїй дитині забезпечать безоплатне харчування в школі, дає спокій», — ділиться вона. Утім найкраще, що можна зробити — хоча б готуватися до армії, вважає дружина військового.
«Перші люди йшли в нікуди. Зараз набагато більше можливостей для людей різних спеціальностей. Так, не все просто і райдужно, але вам виграли час. Ви мали можливість повчитися, підготувати якусь фінансову подушку, налаштуватися психологічно. Ми не вигребемо цього всього на перших. І ні, мобілізація всіх 450 депутатів ділу не допоможе», — додає Наталя.