Олег Пилипчук: "Дуже складно, коли ти везеш бійця, з яким нещодавно спілкувався, а тепер бачиш його мертвим, вкладаєш в цей чорний мішок і закриваєш"

- Я приїхав до відділення, де перебував до першого березня. Там залишалися люди – і співробітники, і деякі діти. Але 25 лютого лікарню закрили. Обґрунтування — у зв’язку із небезпекою можливого прориву російських військ. Майже всі пацієнти, які не могли виїхати, як-от ті, хто приїхали напередодні на операції з інших міст, лишилися. За три дні до сусідньої лікарні зайшов якийсь підрозділ ЗСУ. Я вирішив піти познайомитися, щоб якось координувати спільні дії на випадок певних подій. Це на той час була окрема рота у складі 72 бригади, яка створена на основі Муніципальної варти. Під час спілкування командир запропонував долучитися до їхнього медпункту. Домовилися. Зі мною пішли ще двоє – з нашого відділення ортопед-травматолог Ярослав Таргоня та дитячий уролог Денис Жилін. Таким чином ми потрапили у 72-гу бригаду. Брали участь у бойових діях, які точилися в Мощуні…

- Ви туди одразу поїхали?

- Дивіться, пункт постійної дислокації підрозділу знаходився у цій лікарні, про яку я сказав. Бійці виїжджали на бойове завдання. Ми – слідом за ними на випадок, якщо треба буде вивозити поранених. Були в Пущі-Водиці, їздили до Мощуна, як бригада медиків. Коли росіян погнали з Київської області, ми перебували на кордоні з Білоруссю (в бік Чорнобиля). Там нічого цікавого не відбувалося. Просто стояли. Згодом мене призначили на посаду начальника медичного пункту мотопіхотного батальйону цієї ж 72-ї бригади. Її на початку червня перекинули на Донецький напрямок. Безпосередньо наш батальйон стояв у Нью-Йорку (селищі Донецької області. – О.М.). Я інколи жартую, що побував в Америці (посміхається. – О.М.). А за місяць направили під Бахмут. У серпні прийшов наказ щодо мого переведення до Центрального військового госпіталю до Києва. Я повернувся й пробув тут до листопада. Потім був відряджений до Першої дитячої лікарні для здійснення евакуаційних заходів, налагодження медслужби тощо. З того часу ми почали приймати пацієнтів з наслідками мінно-вибухових травм.

- Ви – дитячий лікар, який до повномасштабки мав справу з травмами іншого характеру. Підозрюю, що з мінно-вибуховими не стикалися ж...

- До цього часу не стикався. Мав теоретичні знання. Тому спілкувався з колегами, набирався досвіду. Ми беремо пацієнтів не з "борта", а з віддаленими наслідками таких травм.

- Це складніше?

- Певною мірою, так. Хоча все нелегко. Особливо у психологічному плані. Коли одразу приймаєш бійців та бачиш усі ці поранення, це відкладає певний відбиток.

- Як ви з цим справляєтеся? Зрозуміло, що у лікарів в цьому питанні більш стійка психіка, але ж ви теж — живі люди.

- Звичайно, ми всі – живі люди. Якось справляємося, а як інакше?! Такий час, на жаль. Десь щось потрібно в собі придушити…

- З дорослими пацієнтами легше, аніж з дітьми?

- Так, тому що дорослий розкаже, покаже, на відміну від дитини — тим більше, якщо вона має певні особливості. Інше питання, що не кожен дорослий травматолог зможе прооперувати дитину. А нам простіше перескочити з дитячої травматології на дорослу. Звісно, у будь-якого направлення є свої нюанси. Тому ми вчимося і набуваємо нового досвіду, знову ж зокрема і завдяки колегам з Центрального госпіталю та кафедри травматології Національного Медичного Університету ім. Богомольця під керівництвом професора Бур’янова, які допомагають консультаціями та виїздами.

- Хочу процитувати вам Масі Найєма, який був важко поранений на війні…

- Це журналіст?

- Ні, його брат. Журналіст – Мустафа.

- Я з Мустафою вперше стикнувся на Майдані у 2013 році. Перев’язували його тоді, коли сталася перша сутичка на Банковій. Ми там надавали медичну допомогу. В інтернеті 1 грудня був заклик до лікарів, які хочуть допомогти і можуть супроводжувати мітинг. Я і прийшов! Взагалі жартома можна сказати, що я – революціонер зі стажем (посміхається. – О.М.). Спочатку – Революція на граніті, потім 2004-й рік та 2014-й…

- Так от брат Мустафи ось що сказав: "Після поранення є таке відчуття, що живеш в борг. Насамперед, перед лікарями. Я хочу, щоб ніколи в житті вони не пожалкували про те, що врятували моє життя". Що вам говорять пацієнти, зокрема військові? Як дякують? Чи відчуваєте ви віддачу від тих, кого рятуєте?

- У першу чергу, я бачу результат роботи. Коли людині стає легше жити, вона, наприклад, може нормально себе обслуговувати, це і є найголовнішим. Справді, приходять, дякують. Ви ж розумієте, що з них ні в якому разі ніхто грошей не бере. Навпаки – ми самі шукаємо меценатів, які купують для військових ті ж пластини, метал. Багато хто з волонтерів допомагає. Наприклад, Отець Віталій з греко-католицької церкви. Мій двоюрідний племінник має фірму, з якої певні кошти направляє на закупівлю цих пластин. Стараємося, відшуковуємо гуманітарку. Тобто робимо, як усі, хто зараз намагається покращити надання медичної допомоги.

- Чи зменшилася зараз підтримка населення порівняно із початком повномасштабки?

- Припускаю, що певною мірою зменшилася, тому що люди виснажені і фінансово, і морально. Але мені важко порівнювати, тому що тривалий час я перебував "на нулі".

- Тож повернімося до того, що відбувається "на нулі". Нині найгарячішою точкою лишається Бахмут. Коли ви там перебували, ситуація була, м’яко кажучи, нелегкою…

- Справді, нелегкою, але не такою, як сьогодні. Тоді на підступах до міста точилися запеклі бої, через що у нас були втрати та поранені.

- Розкажіть про свою роботу там.

- Я, як начальник медпункта, по суті, надавав тільки первинну медичну допомогу.

- Тобто привезли бійця, й ви ним займаєтеся та направляєте далі?

- Розкажу, як працювали. Ми вивозили фактично "з нуля". От якраз у обов’язки начальника медпункту входить забезпечення вивозу поранених та загиблих, надання первинної меддопомоги, як я сказав, на етапі евакуації з "червоної" зони до "жовтої" або вже "зеленої". Тобто ми доставляли бійців на певні точки, їх забирали та везли вже на подальший етап. У нас – стабілізація пораненого у самій машині, поки веземо. Також серед цих обов’язків – дати півпігулки від нежиті та півпігулки, перепрошую, від проносу. Зазвичай це одна й та сама пігулка, розділена навпіл (посміхається. – О.М.). Крім того, я мав займатися забезпеченням діяльності медпункту батальйону – тобто отримати пальне і харчування, писати листи тощо. За весь період мого перебування у 72-й бригаді я лише одного разу зашив рану. І то, коли прилетіло під розташування…

- Це де саме було?

- У Нью-Йорку. А так максимум – перебинтував, перевірив джгут, поставив крапельницю та швидко везеш далі. Свої хірургічні навички я там не мав можливості застосовувати. Тому що на цьому етапі надання допомоги взагалі не передбачено оперативне втручання. Нашим завданням якраз було максимально швидко вивезти пораненого й передали далі, щоб він потрапив до стабцентру, а тоді – до мобільного госпіталю.

- Можна ж не встигнути довести…

- Але як інакше?! Якщо розташувати мобільний госпіталь у місці безпосередніх бойових дій, значить, наразити медперсонал на небезпеку.

- До речі, ваш колега Сергій Борменталь розповідав мені в інтерв’ю, що в Лимані в їхню лікарню прилетіла ракета по наведенню одного з місцевих, який ходив сюди отримувати гуманітарку. У вас були подібні випадки? В тому ж Нью-Йорку, наприклад.

- Там у нас спілкування з місцевими було налагодженим. Не без того, що були такі люди, з якими ми віталися, а вони від нас відверталися. Робили вигляд, що не помічають.

Ми надавали допомогу і місцевим, тому що на той час в Нью-Йорку залишився один стоматолог. Там була непогана амбулаторія у досить хорошому стані. Як я її знайшов? У бійців виникли проблеми з зубами, а до найближчого ЗСУшного стоматолога треба було їхати десь 70 кілометрів. Ми завернули до цієї місцевої амбулаторії. Дивлюся – двері відчинені. Заходимо – нікого немає. Гукаю, чи є хтось? Виходять двоє дівчат. Спочатку трохи перелякалися, адже ми тоді ходили зі зброєю, а потім заспокоїлися. Я запитав, чи є хтось з лікарів? Відповідають: "Так, є, але він – стоматолог". Ми познайомилися. Там були стоматологічне крісло та необхідні матеріали. Чудово! Наші хлопці, які мали проблеми із зубами, по черзі туди ходили та лікувалися.

Так от повернуся до питання допомоги місцевим. Ми не лише медичну надавали, а й ділилися з ними продуктами. У нас їх було достатньо.

- Держава забезпечувала?

- Так. Нам вистачало, тому ми віддавали і людям. Бувало так — приїжджаємо, начпрод питає: "Хліб треба?". Звичайно! Взяли необхідну кількість. Він пропонує ще. Питаю: "А скільки можна?". Відповідає: "Та хоч увесь!". Отак п’ять-шість будівельних мішків з хлібом взяли й потім роздали місцевим. У нас з ними були досить теплі стосунки. Ми жили у напів зруйнованій хаті. Добре, що це було літо, то не мали потреби в опаленні. Але коли йшли дощі, трошки підзаливало. Ми пробували лагодити дах, однак повністю його не зробили. А поруч з нами жив чоловік похилого віку. Він запрошував нас до себе, зокрема до літнього душу. То ми ходили до нього митися. З іншого боку сусіди теж допомагали. Після обстрілів припинилося електропостачання, а ми не мали генератора. Світла не було, зникав зв’язок. То вони підключили свій і давали нам можливість ним користуватися. А був випадок, коли водій з нашого підрозділу якось просто сказав: "Так хочеться вареників з вишнями!". Наступного дня нас кличуть через паркан. Підходимо, а там – саме такі вареники! Водій був безмежно щасливим! (посміхається. – О.М.).

- Це дуже показові приклади. Адже ми знаємо, що на Донбасі було чимало проросійськи налаштованих людей. Чому ж я вас і запитала, чи здавали ваше місцезнаходження.

- Нашого медпункту ні. Але у тому ж Нью-Йорку був такий випадок: до хлопців, які взагалі працювали на "передку", і якраз перебували біля однієї з хат, куди підійшли двоє. Кажуть: "Ми – місцеві, просто вийшли походити". Пройшло десь півгодини після того, як вони пішли, і почався чіткий мінометний обстріл. На жаль, із наслідками для нас… Від цього на війні нікуди не подінешся.

- Справді, це найгірше, що ми втрачаємо людей. Згадайте якусь історію чи випадок, який найбільше вас вразив? Знаєте, є такі моменти, які запам’ятовуєш, якщо не на все життя, то дуже надовго.

- Перше таке враження було, коли забирали першого "200-го". Це було в тому ж Нью-Йорку. Дуже емоційно непросто… Вперше побачив таку картину. Не скажу, що злякався чи зі мною сталося щось подібне. Але дуже складно, коли ти везеш бійця, з яким нещодавно спілкувався, а тепер бачиш його мертвим, вкладаєш в цей чорний мішок і закриваєш…

- А номер?

- Дуже часто, коли виїжджаєш з "передка", не встигаєш його написати. Поспішаєш, щоб не потрапити під обстріл. На ходу запитуєш хлопців, які поруч, прізвище, ім’я, по­-батькові бійця, який підрозділ, дату народження, по можливості документи, якщо є...

- У військових же мають бути жетони.

- Були далеко у всіх. Це вже згодом з’явилися. От у мене поруч із оберегом, який подарувала мені покійна мама, теж на шиї висить жетон.

Ще про враження… Перший виїзд до Мощуна, коли там йшли запеклі бої. Ми двома машинами їхали за пораненими. Одну відправили назад, а іншу лишили. Нас було троє. Ми ж думали, що їдемо туди й назад, то не взяли з собою нічого ні з їжі, ні з одягу, враховуючи, що було ще досить прохолодно. Мали переночувати. Хати розвалені. У одній напіврозбитій знайшли якісь ковдри, там вклалися спати. На ранок я перебрався в машину до товариша — нашого водія Слави. Ніч тоді була спокійна, без обстрілів. І от що вразило: десь о п’ятій ранку, коли почало сіріти, чую – щось цокає. А у нас машина стояла у дворі без воріт "обличчям" на дорогу. Бачимо силуети десь півтора десятка поні, які повільним кроком, понуривши голови, поцокали в бік Києва. Самі! Людей з ними не було. Певне, з якоїсь ферми.

Ще цікавий випадок був під час того виїзду. Дивіться, медикам на початку форму видали, а зброю ні – не було. Ми з Славою мали свої СКС – самозарядні карабіни Симонова. З ними ми й поїхали на перший виїзд. Зранку військові почали виходити зі зруйнованих будинків та підвалів. Серед них були й "азовці". Один з них побачив наші СКС і питає: "А що це у вас? Вам таке видали?". "Ні, — відповідаємо. – Своє". Пожартували, посміялися. А пізніше нам уже видали автомати.

- У Мощуні була страшна ситуація. Побачили ми моторошну картину і в Ірпені, Бородянці, Бучі. Ви що подумали, коли дізналися про ті жахіття?

- Я відчув злість. Більше нічого… Я – досить мирна людина. Але не знаю, що б було, якби мені хтось із них потрапив до рук. Хоча, як лікар, я не мав би права тому ж полоненому нічого зробити, окрім як надати медичну допомогу. Теоретично міг хіба сказати, що про нього думаю.

- А ви, до речі, перетиналися із полоненими?

- Ні. Я жодного полоненого в очі не бачив. А їхніх "200-х" нам не доставляли. Мені загалом на них не цікаво дивитися. Лайно та й усе!

- Але ж на війні є правила. Ґвалтування, знущання, тортури та вбивство мирного населення їм не відповідають. Припускаю, ви, як лікар, теж розмірковували над тим, ким треба бути, щоб таке вчиняти. Я навіть не знаю, як їх назвати. Це не люди, а якісь потвори...

- Таке б не зробила навіть тварина, яка вбиває заради того, щоб їсти та вижити. А людина досить часто вбиває заради задоволення.

- Це садизм.

- Так. Садизм, якийсь фанатизм. Тільки такі слова спадають на думку. Хто виховував таких людей? Як?

- Проблема в тому, що і ці, які прийшли на нашу землю, когось виховували та виховують. Відповідно, діти будуть такими самими. Нас ненавидять не лише їхні військові, а й цивільні. Матимемо протистояння на довгі роки?

- Знаєте, я ще до 2014 року думав поїхати подивитися й повчити до Санкт-Петербургу, де є інститут Турнера — там лікують дітей. Але сьогодні скажу так: я взагалі не хочу ніколи їхати до тієї країни. Деякі мої однокласними свого часу виїхали до росії. Мій шкільний друг у 1988 році теж. Вступив там до вищого технічного училища імені Баумана і залишився. Хоча сам родом із Кропивницького, з україномовної родини. Він – неординарна особистість. Приїхав до рф з нічим, а через певний час пробився, заснував потужну фірму, побудував немаленький будинок у Підмосков’ї. Має двох дітей. Коли у нас почалася Революція Гідності, ми проводили з ним певні розмови на цю тему, навіть трохи сперечалися. Однак все одно підтримували контакт – зідзвонювалися на свята, спілкувалися. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я сам його набрав і запитав: "Саш, що робиться? Навіщо?". Він: "У всьому винні ці америкоси, англосакси ". Кажу: "Ти ж – розумна людина. У всякому разі, я тебе таким вважав. Ти в це віриш? Ти думаєш, що я теж – націоналіст, бандерівець і тому подібне? Ми з тобою скільки років знайомі!". Відказує: "Та вам задурили голови! Ми вас звільнимо!". Проходить декілька днів, я йому відправляю відео з російськими полоненими, їхньою побитою технікою, з нашими вбитими цивільними і набираю: "Ти вважаєш, що це правильно? Ваші війська для чого сюди прийшли?!". Він знову почав ту ж "пісню", що і раніше. Знаю, що на той час його син навчався у військовому льотному училищі. Я сказав: "Дай Бог або зроби так, щоб твій син сюди не потрапив, тому що, якщо він за певних обставин попаде до мене, я першим це зроблю". І додав: "Забудь мій номер телефона й взагалі про моє існування". Після того жодного дзвінка не було. Думаю, у кожного українця таких історій вистачає. Навіть родинні зв’язки обривалися.

Розкажу вам ще випадок нашого "спілкування" з росіянами, який стався у Польщі кілька років тому. Наше відділення відкрилося у 2016-му. Вся документація велася українською мовою. Переважна більшість лікарів за винятком декількох теж нею спілкувалися. Тому ми жартома називали наше відділення жидо-бандерівським. За рік ми поїхали до Білостоку на конференцію. Прибули якраз на вечерю. Нас посадили за стіл навпроти поляків, а наших колег з Другої дитячої київської лікарні по сусідству з іншими людьми. Я краєм вуха чую, що вони розмовляють російською з відповідним акцентом. Зрозуміло, звідки приїхали. В цей час колега якраз представляє мене їм, говорячи, що я – заввідділення. Я повертаюся й кажу: "Так, у нас взагалі жидо-бандерівське відділення". І розвертаюся назад до поляків. Якось ті люди після того притихли й хвилин за десять зникли. Дивно (посміхається. – О.М.). Я запитую потім поляків, звідки вони. Відказують, що з москви. Я уточнюю: "Так а що ж трапилося?". Як виявилося, у 2016 році на такій самій конференції (вони щорічні) сталася бійка між росіянами та українцями. Уявіть собі: між лікарями – інтелігентними людьми! Підстава – події 2014 року. Поляки тоді "вписалися" за нас. Росіянам добряче накостиляли. Після цього інциденту їх переселили в інший готель від усіх делегацій, яких було десь 17. Лише привозили на офіційні заходи. Певне, коли я озвучив ту фразу, росіяни, знаючи минулорічну ситуацію, вирішили не ризикувати (посміхається. – О.М.). Я взагалі вважаю, що ми не маємо спілкуватися ні з ким із росії…

- Так це вони ніяк нам не дають спокою!

- Тому наша мета – вигнати їх звідси, встановити паркан до неба, припинити будь-яке спілкування і добитися виплати репарацій.

- І суд в Гаазі.

- Краще у Маріуполі, як пропонують.

- Маріуполь – це наш окремий загальний біль. Ви у нашій розмові згадали "Азов". Цей підрозділ героїчно тримав оборону міста. Події, які відбувалися на "Азовсталі", взагалі є важливою частиною історії українсько-російської війни. У травні минулого року ті, хто там був, потрапили до російського полону. Ми знаємо, що там саме до "азовців" ставляться найбільш жорстоко. Як на мене, це теж показник. Їх в росії давно бояться і називають нацистами…

- Ще націоналістами, фашистами і тому подібне. Таке ставлення, про яке ви говорите, є проявом страху. Вони бояться зокрема і правди, яку, думаю, наші хлопці їм казали. Окрім того, це ще є наслідками російської пропаганди. Якщо рідня не може повірити, що у нас немає якихось нацистів, то ті, хто перебувають на військовій службі – тим більше! Не треба далеко ходити. У мене один з родичів живе в Криму. Коли був розподіл, він пішов служити до російського чорноморського флоту, тому що там більше платили. Хоча сам з України, мама тут. Перед подіями 2014 року вийшов на пенсію. Ось нещодавно на поминальні дні я з троюрідним братом їздив на цвинтар. От ми разом набрали по Ваберу через відеодзвінок цього нашого чотириюрідного брата. Спочатку вони вдвох почали говорити – без мене. А я ж ніде не афішував, що пішов на війну – родичі не знали. І тут я влажу в камеру у військовій формі, армійському кашкеті. Той брат, якому ми дзвонили, аж підскочив з дивана. Я кажу: "Що, злякався?". Він щось пробубонів, і зв’язок перервався. Раптом. Ми ще тричі його набирали, але він не відповідав (посміхається. – О.М.).

- А ви з ним за час повномасштабної війни спілкувалися?

- Жодного разу. Я ж кажу: не розкривав інформацію, де знаходжуся. Тому у соцмережах не викладав фото. Там були відносно нейтральні пости – без уточнень, де я, і що роблю.

- Взагалі не завжди безпечно показувати у соцмережах місце свого перебування.

- Це по-перше. По-друге, моя рідна старша сестра не знала, де я — до мого повернення до Києва. Я говорив, що в лікарні. Коли ще ми були на Київщині, заїжджав пару разів додому й наклацав фото з котом. Потім просив свого товариша, щоб його фотографував і надсилав мені фото, а я їх періодично пересилав сестрі. Коли вже повернувся, поїхав до неї з покаянням. Вона сказала, що відчувала — щось не те, тому що навіть під час телефонним розмов чула, як гупало, хоч я і розказував, що то щось впало в лікарні. Але спокійно поговорили.

- Знаєте, про що подумала? Для кожного з нас ця війна має своє забарвлення. Для вас особисто, що вона означає?

- Якщо говорити про забарвлення, то у мене в пам’яті відкарбувалися перші світанки цієї повномасштабної війни. Вони були багряно-кров’яними...

А якщо загалом, то скажу вам так: мабуть, ми самі винні. Те, що ми зараз маємо – це наслідки наших дій.

- Яких саме?

- Не говоритиму за всіх українців. Але, певне, у більшості ставлення до своєї країни, роду, коріння, незалежності було не на належному рівні. Якби на певному етапі був зроблений правильний вибір…

- У 1991 році?

- Починаючи з нього й далі. Якби наше суспільство чітко зрозуміло, хто такі наші сусіди, що ми повинні відбудовувати та розвивати свою країну, зокрема у мовному питанні, було б інакше. Що б не говорили про Порошенка, але його гасло "Армія, мова, віра" є правильним меседжем — без цього будь-яка країна просто не може існувати! Тому я і кажу, що ми самі призвели до того, що відбувається.

- І самі ж це долаємо.

- Тепер так. Але якою ціною?!

- Найдорожчою.

- На жаль…

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото надані Олегом Пилипчуком