«Хтось ніколи не чує свого імені». Як за вечір нагодувати пів сотні людей, котрі цього потребують. І чому це не тільки про їжу
План — 200 обідів щотижня
До видачі ще кілька годин, а котлети й гречка вже готові рушати в духовку. Паралельно Денис помішує на плиті грибний соус. У сусідній кімнаті туди-сюди ходить Саша. Каже, переживає, щоб усе вдалося. Наталя й Александріна заспокоюють — усе буде класно, он уже як смачно пахне по всій кухні.
— Складати раціон нам допомогла нутриціологиня, щоб порція була ситна й корисна. Усього задумали декілька видів меню: гречку чергуватимемо з рисом, булгуром, а замість котлет будуть і відбивні, і тушковане м’ясо. Салати робитимемо і з капусти, і по сезону — зі свіжих овочів або власного соління, — пояснює менеджерка проєкту.
Зараз це 50 порцій у тестовому режимі. У планах до осені вийти на 200 щотижня. Крім Святого Егідія, допомагатимуть й організації «Карітас».
— Ці порції готуємо коштом пекарні, але надалі розраховуємо на допомогу від небайдужих, — ділиться Александріна.
Підвісити обід на сайті GoodBread коштує 175 гривень. У цю суму входять не лише продукти, а й оплата праці тих, хто їх готує. «Тож за ці гроші ми зможемо і годувати нужденних, і давати робоче місце людям з ментальною інвалідністю», — додає дівчина.
Готові ланч-бокси
Поки надворі насипає снігу, на кухні від духовок йде тепло. Денис дістає гречку й котлети, Наталя заправляє їх грибних соусом. Одну котлету викладає на тарілку — покуштувати. Усі погоджуються — котлета соковита й смачна, а соус чудово доповнює її. Тепер час пакувати обід. Головне — швидко, аби не вихолонув.
— Багато хто уявляє собі, що все відбувається, як у фільмах, де черпаком з великих баняків накладають якусь рідину просто в миски. Ми ж пакуємо їжу в окремі одноразові ланч-бокси, які зберігають тепло, — пояснює Александріна.
На пакувальному столі в кожного окремі ваги. Денис накладає в лотки гречку, зважує, передає Наталі. Наталя — котлети із соусом, зважує, передає Саші. Саша додає салат з капусти, смак якого теж розхвалюють на кухні: «Без кислинки й аж солодкий». Далі наповнені ланч-бокси передають Дімі й Вані. Хлопці загортають кожен у фольгу і складають у термосумки.
Коли все спаковано, на кухні вже обговорюють, що робитимуть із сумками, коли надворі потепліє. За одну — найбільшу, з брендовим написом GoodBread — не переживають. Вона нова, температуру тримає довго, не підведе. Сюди поміщається найбільше порцій — 24. Усі інші давніші, незабаром треба буде замінити. Добре б на отакі великі, але вони недешеві, по 2 000₴ Тож якщо не вдасться зібрати гроші, кажуть, доведеться майструвати щось із багаторазових контейнерів і пінопласту.
Один обід собі, один — мамі
У підземному переході на Майдані Незалежності вже о 19:30 зібралася група людей — тут і GoodBread, і хлопці й дівчата зі Спільноти святого Егідія, які привезли термоси з чаєм і пакунки із солодощами.
За декілька хвилин до них уже підходять люди по обід. Це ті, яким іти найближче — вони зазвичай тут, у переході, й мешкають.
Цікавлюся, звідки дізнаються, що саме сьогодні й тут можна буде поїсти.
— Волонтери часто залишають листівки поруч із місцем. Але в основному спрацьовує сарафанне радіо — люди самі одне з одним діляться і локаціями, і розкладом, де годують, де можна погрітися, а куди краще не йти, — пояснюють хлопці.
Близько восьмої натовп уже більший. Тут не лише безхатьки. Є люди охайно вбрані, як-от подружжя з вадами слуху. Вони взяли обід, чай і пішли далі. Значна частина — літні жінки й чоловіки. Для багатьох це нагода не лише поїсти, а й поспілкуватися.
Неподалік від нас стоїть чоловік у шапці й окулярах, обмотаних скотчем. Видно, що хоче підійти, але якийсь час вагається. Урешті, запитує, в якому ресторані приготували обід. Ніяково розповідає трохи про себе, постійно уникає погляду очі в очі: що на роботі платять мало, що живе з мамою неподалік, що мама хвора. Запитую, чи взяв обід і для неї — показує в пакеті два ланч-бокси.
Дуже часто у скруті, коли не вистачає навіть на їжу, опиняються люди з ментальною інвалідністю, зазначає Влад, засновник GoodBread.
— Бо з ними буває складно і родичі кидають їх. Або батьки, які доглядали за ними, помирають, а самі відстоювати житло вони не можуть. Через це багато хто опиняється на вулиці, — пояснює він.
Так, серед інших до нас підходить і Євген. Запитує, чи не хочемо купити норкову шапку. Каже, що залишилася від його мами, батьків не стало, тож тепер розпродує їхні речі, щоб мати якісь гроші. Скаржиться на маленьку пенсію і що через інвалідність ніхто не бере його на роботу.
— А яка у вас інвалідність? — запитує Влад.
— Аутизм.
— Хто вам його діагностував?
— Та з дитинства так.
Влад розповідає про пекарню. Мовляв, можна домовитися про співбесіду. Євген здивований пропозицією, диктує свій домашній номер телефону, мобільного не має. Тільки просить телефонувати до обіду.
Іра
У переході вуличний музика грає на гітарі й співає «Ще так далеко до зими» гурту ТІК. Під музику вже немаленький натовп спілкується, сміється, попиваючи чай. Люди продовжують підходити, запитувати про їжу.
— Уже все роздали, нічого немає, — каже Юрій, координатор зі Спільноти святого Егідія.
— Надо меньше спать! — жартома включається в діалог жінка середнього віку.
— Ира, не умничай, — відповідає їй товаришка, яка запізнилася на роздачу.
Іра одна з тих, хто прийшов на обід. Вона тут, схоже, місцева зірка — з усіма знайома, жартує, її найбільше чути в натовпі.
Запитую в Юрія, як змінилася ситуація після повномасштабного вторгнення. Каже, людей значно поменшало.
— Після ковіду збільшилася кількість: за вечір приходило 100–120 чоловік. Після 24 лютого стало вдвічі менше. Можливо, через те, що наш графік тоді розвалився. Це взагалі була перша перерва у Святого Егідія. 20 років роздавали безперервно, навіть під час Революції гідності не припиняли, — розповідає Юрій.
Поки розмовляємо, до нього підходять, цікавляться, як справи. Він відповідає, до всіх звертається на ім’я. «Ви їх усіх знаєте?» — запитую.
— Так. Бо це найважливіше. Ми не благодійна організація. Маємо будувати товариство, щоб у людей була спільнота. Усі повинні знати імена одне одного, звертатися, переговорити. Це привід зав’язати стосунки, дружбу. Це більше ніж їжа. Так, для багатьох їжа критична, для когось не зовсім. Але для всіх це насамперед якийсь графік у житті: тусовка за графіком, подружити за графіком, посваритися за графіком. Узагалі почути своє ім’я. Хтось ніколи не чує свого імені.
Це питання гідності й особистості. А їжа є приводом не просто нагодувати людину, а дати їй можливість прийти й заявити про себе, що вона жива й така сама, як інші. У нас немає такого, що це клієнт, а це благодійник. Бо це зверхність. У нас усі рівні. Іра он постійно каже, що буде подавати на нас до суду за запізнення. А на мій день народження принесла шампанське брют. Я дивуюся, як вона знала, що треба не фраголіно? — сміється Юрій.
