Солдат Христина Панасюк: "Коли в навчальному центрі я одягла бронік, каску, наколінники, піджопник, всі-всі ці штуки, і взяла автомат, зауважила: "М-да, Рембо вже не той…"
Учителька музики з Рівного, яка з 2014 року об’їздила майже всі підрозділи на лінії фронту, чиї пісні люблять і слухають бійці, підписала контракт з 126-ю одеською бригадою тероборони.
Для тих, хто ухвалює рішення, чи брати в ротацію пісні на радіо чи телебачення, – Христина Панасюк, що називається, "не формат". Водночас вона абсолютний формат в армії. З 2014 року її запрошують з виступами в дуже різні підрозділи, підспівують, слухають її диски в машинах і впізнають. Христина дуже впізнавана саме в українській армії. І коли вона в соціальній мережі оголосила, що підписала контракт, командиру бригади відверто заздрили: вхопив таку зірку. А сама Христина просто хоче бути корисною державі й захищати країну. Хоча з першого дня повномасштабного наступу, вже з березня 2022 року, їздила з виступами до військових, підтримувала їх морально. Каже: "У підрозділі морально-психологічного забезпечення я зрозуміла, що саме цим забезпеченням і займалася майже десять років, курсуючи з гітарою від бліндажа до посадки, де можна було поспівати для хлопців і разом з ними". І жартує, що контракт підписала "просто залишивши автограф на листочках А4"… Про те, чому викладачка музичної школи, співачка стала солдатом, ми й поговорили на Херсонщині.
"ДЛЯ МЕНЕ ТЕРОБОРОНА – СУЧАСНІ ДОБРОВОЛЬЦІ"
- Ти вважаєш, жінкам доведеться воювати? Жінки мають так само ставати до строю, як і чоловіки?
- Складне питання. Жінки виховують дітей, ставлять їх на ноги, у країні дуже багато матерів-одиначок, у жінок є відмінності в плані фізіології… Елементарно: вони надягають бронік і не можуть стріляти, тому що, вибачте, груди четвертого розміру заважають… Багато моментів потрібно адаптувати для жінок, щоб можна було робити мобілізацію. Але підписувати контракт, вважаю, не потрібно забороняти тим, хто хоче йти в армію. Мені доволі не просто було пройти всі випробування, перш ніж я підписала контракт. Але я з усім впоралася.
- Коли ти ухвалила рішення йти в армію? Що стало тим рубіконом, який ти перейшла?
- Я хотіла йти ще на початку 2023-го. Лягала спати з думкою: все, я йду служити, я йду в ЗСУ. Лише не могла вирішити, куди – у нас величезна кількість крутих бригад, підрозділів, командирів, якими пишаюся вже роками. Усе це звузити до якогось одного підрозділу насправді дуже складно. Але минулого року так склалося, що я поїхала з концертами саме в одеську бригаду, побачила людей, побачила, хто такі новітні добровольці. Для мене тероборона – сучасні добровольці. Добровольці 2014-2015 років – "Айдар", "Азов", ДУК – це дуже багато крутих людей, які пройшли війну із самого початку. А у 2022 році такими добровольцями нової хвилі стали бійці тероборони. Хтось журналіст, хтось бізнесмен, хтось таксист, хтось режисер, хтось музикант – люди абсолютно різних професій, які жодного стосунку до армії не мали. Якоїсь миті їхня мужність все-таки переважила професійну реалізацію. Вони сказали: "Ми хочемо жити у своїй країні, хочемо рятувати свою країну, захищати її". Побачивши цих людей, я зрозуміла, що хочу бути тут, саме тут, серед них.
- У тебе є якийсь рейтинг підрозділів, градація найулюбленіших бригад?
- Один з найулюбленіших – все-таки 503-й батальйон морської піхоти. Він таким для мене був і є. Він став дуже крутим, злагодженим, люди в ньому – як на підбір. Можливо, це певною мірою особливість батальйонів, тому що в такому підрозділі люди більше між собою взаємодіють, знають один одного. Окремі розвідувальні батальйони – це теж любов, причому всі, де я була, — 74-ка, 54-ка, 131-й, 130-й. Та й всі бригади, куди я приїжджала, – 58-ма, 24-та, 72-га… Усіх, хто заходив у сектор, хто кого міняв, я знала.
Зараз з’явилося дуже багато нових бригад, але в них призначають командирами тих, кого я знаю. Раніше ці люди були сержантами, а тепер – командири взводів, рот, батальйонів, бригад. І це так круто! Ти бачиш, як молодь, яка колись прийшла, щоб змінити країну, зберегти її, зараз керує такими ж хлопцями й дівчатами, які прийшли з цією самою метою. Це найпотужніше, що може бути. Люди, які пройшли АТО-ООС, зараз керують тими, хто прийшов у повномасштабну. Це для мене круто.
- Ти – вчителька музики з Рівного. І що, за місяць можна зробити з вчительки музики бойовика, штурмовика?
- Відверто скажу: коли я одягла бронік, каску, наколінники, піджопник, всі-всі ці штуки, і взяла автомат, дорогою на полігон навчального центру сказала своїм побратимам: "М-да, Рембо вже не той…" (Сміється.) Це було дуже епічно і дуже смішно. Насправді я думаю, що місяць-півтора для навчання – звісно, дуже мало. Для того, щоб людина звикла і вміла гарно, вправно стріляти, потрібно, мабуть, вистріляти тисячу чи більше патронів. Не можу сказати за навчальні процеси, але інструктори у нас були дуже класні – молоді хлопці, бойові, які пройшли повномасштабну, були в гарячих місцях. Інструктори старалися, вони вкладали в нас максимум. Але було не дуже багато часу. Виходить: нас багато, а тих, хто може навчити, – небагато. Плюс ми не на сто відсотків могли викластись, не на сто відсотків могли отримати чудові знання. Ми масово хворіли – вся рота кашляла… Ми жили в повній плісняві. Вона була на стелях. Ми її трохи чистили – і від того теж кашляли. Голос хрипів місяць. Чекали, що я дам концерт, а я не могла просто говорити, не те що співати. Були такі доволі спартанські умови в плані життя курсантів. Але це теж певна школа життя, ми розуміли, що прийшли не в балет, а в армію – і маємо звикати до будь-яких умов, маємо навчатися за будь-яких умов. Був і певний дефіцит сну – поспав годину-дві, і далі знов на навчання, де ти маєш сприймати інформацію.
- Що було найважче за цей місяць навчання?
- Через те, що у мене є певні проблеми зі спиною – злетів диск, було досить складно. А відсутність сну – до цього можна пристосуватися й адаптуватися. Це нормально, якщо врахувати, як наші хлопці й дівчата на бойових позиціях сплять по одній–дві години. На що жалітися? Ми спали в нормальних умовах. Ліжко – є, спальником вкрилися, чаю попили перед сном – все прекрасно, життя чудове…
"Я ГОТОВИЙ ЩЕ НА ОДНУ КОНТУЗІЮ, ЛИШЕ Б ВИ ПРИЙШЛИ ПОСПІВАТИ ДО НАС ЗНОВУ". НА ЦЕ Я ВІДПОВІЛА: "ДАВАЙ БЕЗ КОНТУЗІЙ. Я МОЖУ СПІВАТИ ЦІЛОДОБОВО"
- Ти їздила з виступами на війну майже щотижня…
- Не так часто. З урахуванням роботи я могла виїжджати на фронт у четвер увечері після занять з дітьми. П’ятниця, субота, неділя були неробочими. Тому три дні я могла бути на війні, в неділю ввечері – потяг додому і в понеділок – одразу на роботу, з потяга йшла в музичну школу. Я не кожен тиждень так їздила, але раз чи двічі на місяць – обов’язково.
В лютому 2022-го я була на Донеччині, в Авдіївці на промзоні. Це було з 10 по 13 лютого, якщо не помиляюся…
- Тоді на промзоні якраз стояли десантники...
- Так, 25-ка. Там була й у Верхньоторецькому, де стояв 503-й батальйон. До них я теж приїжджала.
- Чому ти опинилася у березні 2022 року на Київщині?
- Мене покликали з концертом. Мало бути декілька виступів. Але потрапила в ДТП… Водій машини відволікся, з’їхав з дороги і пасажирським боком машину протягнуло по придорожніх магазинах… Ми везли допомогу – машина була завантажена до стелі, гітара лежала на самому верху. Вона і розбилася вщент – її першу викидали з машини, щоб вийняти мене через заднє сидіння, бо передні дверцята заклинило.
Найбільше постраждала пасажирська сторона, де якраз була Христина. Її гітару неможливо було поновити, але, дізнавшись про те, що сталося, інструмент їй придбали бійці
- Але ти вже через п’ять днів після цього виступала…
- Так. Мене прокапали – і "знов фіалка розцвіла" (Сміється.) Виступила під Броварами у тих, хто запрошував і чекав.
Що було для мене складно? Мабуть, найперший момент, болючий, – не тут, де я служу, а там, де я навчалася. Коли мене зустріли й спитали, хто я, чим займалася в цивільному житті, я відповіла, що я музикант, вчитель, співачка. І тут така фраза: "Якого хріна ти сюди приперлася?!" І я така: "Ну, приперлася я сюди у 2014 році допомагати таким, як ви". І людина замовкла. Але це було боляче, реально боляче. Згодом я трошки занурилася в це, прожила це – і заспокоїлася. Я зрозуміла, що мені не потрібно перед кимось виправдовуватися. Що б я не робила і як би не робила, на цей момент моя совість чиста – у тому плані, що я максимум зробила, навіть більше, починаючи з 2014-го, для того, щоб допомогти своїй країні. Я робила інколи надзусилля над собою в плані концертів, поїздок.
А стосовно того, ким я буду в підрозділі… Зараз я допомагаю пораненим, тим, хто повертається з важких точок, допомагаю психологічно. Паралельно проходжу курси кризового психолога. Нещодавно саме на заняттях я дізналася, що, виявляється, те, чим я займалася дев’ять років, є однією зі складових психологічної допомоги. Музика, позитивні емоції, співи, спілкування – базові штуки. У кожного воїна для того, щоб він прийшов до тями, має бути що поїсти, він має поспати, випрати одяг, покупатися. Це елементарні речі, без яких він не почуватиметься на сто відсотків комфортно. Хоча б інколи у нього це має бути.
Наступним іде емоційне забарвлення. Спілкування з рідними, спілкування з побратимами, побути якийсь час разом, музика – щось таке, що може переключити від війни, від тактики, від вибухів до емоцій. Вони прибігають до мене з телефоном: "Дивись, дивись – це мій малий, йому півроку, він вже голівку гарно тримає, повзає…" І ти розумієш, що під час концертів вони згадують про своїх рідних, близьких.
- А часто впізнають?
- Тут – нечасто. Впізнають переважно ті, хто служить з 2014-2015 років. Ті, хто прийшли у 2022 році, не слухали мою музику, тому що вона була і є спрямована до тих, хто захищає мою країну. Так історично склалося, що мені хотілося їх підтримувати. Тому нечасто, але впізнають ті, до кого я приїжджала раніше. Недавно один хлопчина видав: "Я готовий ще на одну контузію, лише б ви прийшли поспівати до нас знову". Кажу: "Друже, давай без контузій, я прийду і поспіваю хоч цілодобово!".
- А як ця нова аудиторія сприймає твою музику, ці пісні різного періоду, які ти пишеш? Ти бачиш, що вони для них також стають рідними та важливими?
- Люди різні. Звісно, не буває такого, щоб усім на сто відсотків заходить моя музика. У будь-якому випадку комусь подобається, комусь не подобається, хтось у захваті, хтось зацікавлений. Хтось показує свої вірші, питає, радиться. Це все дуже суб’єктивне. Багато хто дивується – звідки стільки пісень про війну? Кажу: "Просто я почала їх писати десять років тому…" Зараз дуже багато красивої української музики. І чудово, що більше виконавців приїжджає на війну співати для хлопців. Бо інколи мені було досить складно. Звісно, я не одна їздила на війну. Час від часу я перетиналася із Сергієм Василюком, гуртами "ТаRuта", "Широкий лан", "Гайдамаки". Злата Огнєвич приїздила в Авдіївку. Зараз більше людей долучається. І чудово, що вони це роблять. Тому що, знову ж, взяти емоційну складову, психологічну допомогу, – це дуже потрібно. Але головне – не нашкодити, ніяких там слізних пісень: "ми всі помремо, все погано" – такого немає бути. Навпаки, більше мотиваційних речей.
Звісно, лірика також присутня, пісні про кохання викликають гарні спогади. Нещодавно один з командирів прийшов до нас на пункт медичної допомоги, побачив мене з гітарою – я якраз спілкувалася з пораненими. Він такий: "Ух ти, у вас є гітара! Можете заспівати "Черемшину"?" Кажу: "Звичайно, можу". Починаю співати "Черемшину" – і бачу, у нього біжить сльоза по щоці. Каже: "А давайте ще одну" – називає пісню. Я співаю – у нього біжить друга сльоза. Витер сльози: "Ну що, поїхали!" І поїхали… Я розумію, що йому це було необхідно – без зайвих слів, без зайвих емоцій, просто дві сльози. Вони минули – все, людина заспокоїлася.
Кліпи Христини не побачити по телебаченню, дуже зрідка її можна почути по радіо, бо, кажуть, не формат. Але її пісні любить і слухає Валерій Залужний
- До 2014 року ти писала пісні?
- Звісно, з дитинства, з 13 чи 14 років. І вірші, і пісні. Пісні здебільшого були про кохання, про діток-сиріт, про онкогематологію… Соціальне забарвлення завжди було. Те, що мені боліло, про те я писала. Так вийшло, що я у свої п’ятнадцять похрестила малюка з Будинку дитини. Якось на службі в церкві батюшка запропонував похрестити дітей, щоб не були нехрещені. І ми погодилися. У мене на руцях була маленька місячна дитинка – Веронічка. Я цю дівчинку до себе притулила і закохалася. Мама від неї не відмовлялася з якихось причин, але й не провідувала її. Дитина хороша, розвивалася, красунечка. Ніхто її не забирав довгий період часу. Мені було дуже важко, я старалася до неї прийти, погратися. Але, дякувати Богу, її забрали в родину. На жаль, контактів з нею у мене немає – я не маю права це навіть знати, але досі пам’ятаю її прекрасні очі, усмішку. Сподіваюся, вона зараз щаслива. І пісня "Світ очей" була для неї написана, тоді мені було років 16–17.
"МОЖЛИВО, НЕ ЗОВСІМ ПРАВИЛЬНО ВІДВОЛІКАТИ ЛЮДЕЙ НА ВІЙНІ. АЛЕ ВІДВОЛІКАТИ ЇХ ВІД ВІЙНИ ПРОСТО НЕОБХІДНО"
- Що саме примусило тебе поїхати на війну? Чому не боялася їхати? Чи, навпаки, боялася?
- Найперша моя поїздка не відбулася. Ми мали поїхати до Києва, звідти на Харків. Мала їхати із Соломією Вітвіцькою і волонтерами. Але так сталося, що Щастя тоді почали обстрілювати – це був серпень 2014 року, і волонтери побоялися нас брати. Казали: "Краще ми замість двох жінок візьмемо пару ящиків волонтерки. Вибачайте, але зараз це актуальніше. І менше ризику для вас і нас". Тому нас не взяли. Але коли я їхала на місце зустрічі, дивилася у вікна маршрутки на ліси Житомирщини, мене просто трусило. Руки трусяться, ноги трусяться – не можу зрозуміти, що я роблю… Мені було так страшно. Куди я їду?.. Що я творю? Яка війна, дитино, схаменися! Тоді так склалося, що я не поїхала.
Перша поїздка відбулася-таки в листопаді 2014 року. Знову ж таки, її організувала Соломія Вітвіцька, там були і журналісти, і волонтери, і режисери – багато людей. Три машини плюс три машини волонтерської допомоги. Була насичена, цікава поїздка. Давали концерти для добровольців ДУК і для 72-ї бригади – з ними познайомилася у Волновасі.
А взагалі війна прийшла в моє життя, мабуть, через сон. Коли у нас віджали Крим, мені наснилося таке: бачу БТР, я на тому БТРі сиджу з гітарою, біля мене багато солдатів. Начебто паралельно в тому сні хтось грає в м’яча, у футбол, п’є пиво. Я не можу зрозуміти: це якась паралельна реальність, два різні світи. Причому у нас ще не було бойових дій на Донеччині і Луганщині, тільки-тільки окупований Крим. Я така: Господи – я, БТР… Що взагалі відбувається? Не могла зрозуміти. Прокинулася, думаю: де я, а де війна. І коли вперше приїхала у Волноваху, згадала свій сон, побачила БТР. Підходить хлопчина, один з тих, хто служив, і каже: "Це ваша пісня "Присягу двічі не дають?" – "Моя". – "А ви можете зіграти?" Концерт був невеличкий, обмежена кількість пісень, і я не встигла її виконати. А він питає: "Це ж ваша пісня, можна почути?" І я на коліна сіла, бо ще не вміла стоячи грати, біля того БТРа і почала "Присягу двічі не дають". Назавжди запам’ятала цей момент…
- Ти можеш співати де завгодно – у потязі, якщо тебе просять, біля БТРа… Ти не можеш відмовити?
- Знаєте, коли мені кажуть, що я – зірка, кажу: "Ні, зірки у нас там, на лівому березі Дніпра"! У мене в принципі ніколи не було зірковості. Розумію прекрасно, хто я, що я і навіщо. Пару кумедних моментів було, коли я їхала в 503-й батальйон. Це був, по-моєму, 2018 рік. Хлопці забрали мене з 20-го батальйону 93-ї бригади, де був концерт, і везли в 503-й до морпіхів під Маріуполь. Їдемо, я на задньому сидінні машини, попереду водій і "штурман" – два військовослужбовці. І вони так: "Ех, ми так хотіли на твій концерт, та знову не попадаємо. Маємо їхати, завдання виконувати…" Сидять сумні. Я кажу: "Та не питання". Розчохлила гітару і починаю грати. На задньому сидінні машини. І вони: "А-а-а! Що, так можна було?" Співала всю дорогу, хлопчина, що сидів біля водія, знімав на відео, був просто в захваті… Це дуже важливі для мене самої миті.
- Це як подяка? Це те, що ти можеш для них зробити, щоб вони відчували радість?
- Можливо, так. Вдячність для мене надзвичайно важлива. Коли мені кажуть: "Ти ж багато енергії витрачаєш на це"… Я можу цілий день працювати, бути реально виснаженою по своїх завданнях, які мені ставлять. А ввечері пропонують: "Йди, у тому-то підрозділі можна трошки поспівати" І я, втомлена, збираю себе докупи, йду, співаю. А повертаюся – наче мене зарядили. Оцей взаємний обмін позитивною енергетикою настільки мене заряджає, що я можу ще одну добу відпрацювати після того! Я не виснажена після концерту – це для мене гарний показник.
Був у мене дуже смішний випадок. Донеччина, серпень 2022-го. Запросили хлопці з 68-ї єгерської, вони стояли біля Вугледару, там було досить гаряче. Хлопці кажуть: "Ми не гарантуємо, що ти виживеш. Але зробимо все можливе".
Важливо після музики, лірики про війну переключати людей на щось позитивне – я називаю це хвилинкою стендапу (сміється.). Воно дуже класно працює. Коли ти людей розсмішиш, вони вже до тебе через позитив більш відкрити, можуть підспівати, більше довіряють. Я прекрасно розумію хлопців, коли до них приїжджають музиканти, артисти, пропонують концерт, а частина бійців прийшли з позицій, не милися, голодні, з автоматами, хтось дуже хоче спати, хтось тільки дрова колов… Люди зайняті своїм, у кожного свої завдання, не мають часу на власний відпочинок – і тут їм ще якийсь концерт слухати! Я прекрасно розумію їхні емоції: до них приходиш, а вони сидять, як їжачки, злі на тебе, бо ти забираєш їхній час. Але для мене дуже крутий показник, коли ті їжачки слухають пісню, другу, третю, потім у них поступово починають з’являтися усмішки, вони починають плескати, підспівувати…
- Перетворюються на котиків?
- І в кінці ті котики бігають, обіймаються, фоткаються, роблять селфі, записують відосики для рідних. Це для мене показник, що я трошки їх переключила. Можливо, не зовсім правильно відволікати людей на війні. Але відволікати від війни, думаю, просто необхідно.
Рекордом у мене було 28 концертів за чотири дні. Це було, здається, ще у 2018 році. Мене повозили по багатьох точках Донеччини. У день могло бути сім-вісім концертів. Я досить сильно втомилася. Хлопці відвезли мене на нічний потяг, у плацкарт — я не встигла взяти купе, а вранці ж на роботу. Заходжу у свій вагон – сидять "правосєки": "О, Христя, привіт! Розчехляй гітару!" — "Ні, Господи, я втомилася!" Але довелося… Це були дуже прикольні хлопці із Закарпаття. Потім вони всю ніч крутили закарпатське радіо. Не знаю, що нашим сусідам по вагону більше зайшло: мої пісні під гітару о дванадцятій ночі чи радіо Закарпаття о другій… (Сміється.)
- І вийшла на роботу наступного дня?
- Так. Інколи виходило, що не встигала навіть занести гітару і рюкзак додому. З усім отим ішла на роботу, залишала все біля чергового: "Ай ем сорі! Можна?" – "Можна". Займалася з учнями, проводила заняття. А ввечері вже додому.
- Ти вчилася на гітарі грати?
- На фортепіано. Я викладачка фортепіано. Моїм учням було доволі болісно мене відпускати в армію. Про моє рішення знали тільки директор школи і завуч. Учням я теж розказала перш ніж іти, попередила їх. Плакали всі, обіймали мене, бажали повернутися з перемогою. Я завжди старалася, щоб спілкування з ними було без маніпуляцій. Я ніколи не ставила дітям погані оцінки. Давала їм можливість реалізуватися і брати відповідальність на себе. Якщо ти не вивчиш, – у тебе буде погана оцінка, це твій вибір. Ми можемо зробити краще – давай займатися. Ніколи не працювала з дітьми через насилля – бити по руках чи по спині. Це мій особистий підхід. Але я бачила принаймні по тому, що діти хотіли приходити до мене в групу, один одному передавали, як "черезтинне радіо", що хочуть саме до мене, переводилися… Це було дуже зворушливо, і я це дуже ціную. Значить, я спілкувалася з ними правильно.
- Як ти говорила з родиною, коли вирішила підписати контракт? Ти готувала їх до цього чи вони морально були вже готові, розуміли, що це станеться?
- (Зітхає.) З рідними я поговорила, а не ставила перед фактом. Це було виважене рішення. Звісно, вони переживають, але дали своє добро. Є ще один важливий аргумент, чому я обрала саме одеську бригаду. Він пов’язаний саме з родиною. Мій прадід, наскільки мені відомо, був одним з начальників Одеського порту в часи Другої світової війни. Він залишив посаду і пішов на війну добровольцем. Він зник безвісти, певний період часу не було відомостей про нього, ніякого зв’язку. Моя прабабуся, взявши чотирьох доньок, виїхала до Ташкенту останнім евакуаційним потягом з Одеси. Взагалі, історія досить складна, бо родина була заможна, мала величезний будинок, нормальні статки… І тут жінка з чотирма доньками їде в Ташкент… Прабабуся вийшла на станції купити щось поїсти, а потяг поїхав. Якимось чином вона доганяла, шукала дітей у Ташкенті. Знайшла в сиротинці, без речей, без коштів, взагалі без нічого… І зрозуміла, що почалася абсолютно інша історія – життя переселенців, які не мають своїх коштів і живуть без чоловіків. Це біди війни…
По цій гілці родини у мене був, але назавжди лишився в моєму серці брат Віталій Блажко, позивний Хват. Він був на "Азовсталі", там і загинув. Я безмежно ним пишаюся. Ми ніколи не бачилися, тільки переписувалися. Але він для мене – приклад мужності. Те, що про нього говорять побратими, друзі… Вони казали, що це був неймовірний воїн, який дуже піклувався про інших. Страх є у кожної людини, це нормально. Але він був прикладом мужності, відваги, хоробрості. Наскільки я розумію, він відмовився від евакуації, для того, щоб евакуювали інших поранених. Його було можливо врятувати, але його не врятували, тому що він пожертвував собою заради інших...
Я відчуваю незакритий гештальт моєї одеської родини. Мені дуже хочеться продовжити їхню справу і принести в моє місто і в Одесу перемогу. Дуже хочеться. Я розумію, що це сказано дуже нескромно, але для мене це важливо – зустріти перемогу, в яку я вірю всім серцем. І зустріти її в обіймах рідних, близьких людей, обійняти хоча б душею, серцем всіх тих, чиї рідні й близькі віддали своє життя за Україну. Обійняти їх і сказати: це було недаремно. Ми живемо в мирній країні під мирним чистим небом, і всі покоління наші тепер будуть щасливі, будуть рости, розвиватися. Україна буде жити процвітаючи, до нас будуть приїздити туристи з усього світу і будуть в захваті від нашої держави. Мені б цього дуже хотілося.
Віолетта Кіртока, Цензор.НЕТ